Гора Маківка: пів дня до цвинтаря січових стрільців

Від нашої хати до стоянки під Маківкою 11 км, хвилин сімнадцять машиною, а звідти близько п'яти кілометрів лісовою дорогою вгору, до цвинтаря Українських січових стрільців. Більшості з тих, хто там похований і чий вік відомо, було двадцять чи менше. Маківка вкладається в пів дня. Якщо ви приїхали з бабусею й дітьми шести та одинадцяти років, я б зробила так: тато з одинадцятирічним ідуть пішки від стоянки, а мама везе бабусю й малого машиною, якщо ворота на лісову дорогу відчинені. Нагорі всі зустрічаються біля хрестів, а на обід уже вдома.

Коротко: дорога від хати

Що сталося на Маківці

Навесні 1915 року російська армія наступала через Карпати, і гора Маківка, 958 метрів, закривала долини Опору й Головчанки. Її тримали сім сотень, тобто сім рот, Українських січових стрільців у складі австрійської дивізії. До Легіону УСС приймали молодь, молодшу за двадцять, яку ще не брали до війська, тож це був наймолодший підрозділ тієї армії. Бої тривали з кінця квітня до початку травня: росіяни тричі штурмували гору вночі й узяли її дорогою ціною, а приблизно за дев'ять днів відійшли без бою. Стрільці втратили 42 загиблими, 76 пораненими й 35 полоненими.

Хто переміг, одинадцятирічний спитає неодмінно. Я б відповіла чесно: гору росіяни взяли, і Вікіпедія, українська й англійська, називає бій їхньою тактичною перемогою, а для галицьких українців він став символом звитяги, так пише Енциклопедія сучасної України. Про цей бій співають «Там на горі, на Маківці», і я б увімкнула пісню ще в машині.

Як піднятися

Від нас їдете в бік Славського. У Тухлі, кілометрів за вісім від нас, звертаєте праворуч на Головецько, ще близько двох з половиною кілометрів асфальтом із ямами, і ліворуч на ґрунтовку до стоянки під горою. Тут щит лісгоспу зі схемою дороги на Маківку, а метрів за двісті — ворота. Далі близько 4,8 км широкою лісовою дорогою з щебенем, і за цей шлях ви наберете приблизно 270 метрів. Для тата з одинадцятирічним це плавний підйом на півтори години, з лавками й інформаційними щитами дорогою. Взуття — хоча б кросівки: після дощу дорога розмокає.

Біля воріт і видно, як піде день далі. Відчинені — мама везе бабусю з малим нагору: дорога утрамбована, ті, хто їздив, пишуть, що вона рівна й вкатана, а біля цвинтаря є місце, де поставити машину. Зачинені — бувало й таке, тоді машину лишають на стоянці. Скільки їхати ґрунтовкою до цвинтаря, я не знаю, тож закладайте час із запасом.

Хто йде пішки, кого везти

• Одинадцятирічний пройде дорогу від стоянки сам, а дорогою буде що розповісти: про наймолодший легіон і про кашкет-мазепинку, яку стрільці придумали самі.
• Шестирічного я б посадила в машину до бабусі: п'ять кілометрів угору для нього довго.
• Бабуся — лише машиною і лише тоді, коли ворота відчинені: п'ять кілометрів угору для неї забагато. Якщо зачинені, мама з бабусею й малим повертаються в Тухлю, до музею Героїв Маківки, де зібрано зброю й речі обох армій, частину знайшли біля самої гори. Перед поїздкою перевірте, чи відчинено того дня, а про хрести тато з одинадцятирічним розкажуть за обідом.

На цвинтарі

Нагорі на галявині 50 хрестів з іменами на могилах січовиків і пам'ятник невідомим стрільцям. Між війнами газета «Діло» назвала це місце «наш перший військовий цвинтар», і сюди йшли тисячі людей з усієї Галичини, а за радянських часів могили майже зникли в кущах. У 1989 році їх знайшли й поставили огорожу, відбудований цвинтар відкрили 1 серпня 1999 року, а до сторіччя бою бетонні хрести замінили на білий пісковик. Проєктували меморіал художники Євген і Ярема Безніски.

Це цвинтар, тож дітям я б сказала про це ще на стоянці: тут говорять тихо, між могилами не бігають, на хрести й огорожу не лізуть, музику не вмикають. Квіти чи лампадку принести можна, так роблять ті, хто приходить на вшанування.

Там, де вік відомо, стрільцям від 17 до 26. Одинадцятирічному я б сказала просто: наймолодшому тут сімнадцять, на шість років більше, ніж тобі, і вони тримали цю гору, щоб ворог не пройшов у долину. Шестирічному досить знати, що тут лежать ті, хто боронив гору, тому тут тихо. А потім я б пройшла вздовж хрестів усією родиною, з бабусею, і стиха прочитала кожне ім'я і вік.

Після цвинтаря можна посидіти в альтанці поодаль і поговорити вже звичайно. Біля цвинтаря є туалет без води, тож воду несіть свою, а сміття заберіть із собою.

Якщо одинадцятирічний ще питатиме

Дорогою вниз можна розповісти, що в боях на Маківці потрапив у полон Євген Коновалець, згодом полковник армії УНР, а поруч воювали Олена Степанів і Софія Галечко. А якщо тато захоче на Маківку ще раз, уже на цілий день, є маршрут з Тухлі через Грабовець на Маківку й униз у Головецько: 13 км, 5–6 годин. Про саму Тухлю я писала в статті «Тухля і «Захар Беркут»». Маршрут закінчується не там, де почався, тож номер місцевого таксі ми дамо ще вдома.

Коли їхати

Я б радила їхати без снігу, з весни до осені. Щороку навесні, біля річниці бою, сюди йдуть сходженнями пам'яті й служать панахиду, дата щоразу своя, і тоді людно. Решту року людей мало, у відгуках пишуть про порожню дорогу навіть улітку. Узимку я б ішла від стоянки пішки, і то по втоптаному: чи проїзна дорога після снігу, я не знайшла. У тумані на лісових дорогах легко збитися, тож завантажте карту в телефон. Номер рятувальної служби — 101.

А ввечері — вдома

З Маківки ви вдома до обіду, і після такого ранку добре просто посидіти на заскленій веранді. Увечері можна проїхати 3,3 км до кургану Святослава між Гребеневом і Сколе: пам'ятний знак із високим хрестом там теж співпроєктував Євген Безніско. А потім довгий стіл, чан, який ми натопимо, коли скажете, і хата тільки ваша, тож можна спокійно договорити те, що почали біля хрестів.

Напишіть, на які дати хочете приїхати і скільки вас буде.

Написати в Telegram

Питання про гору Маківка

Читайте також

• «Карпати з підлітками: що робити біля Сколе, крім телефона»
• «Тухля і «Захар Беркут»»
• «Гребенів і що поруч цілий рік»
• «Сколівські Бескиди: маршрути від легких до вершин»
• «Відпочинок у Карпатах з дітьми»
• «Славське: що подивитися за один день»
• «Водоспади біля Сколе»